Сторінка:Вечерницѣ Р.1 ч. 1—43 (1862).djvu/79

Ця сторінка ще не вичитана
ВЕЧЕРНИЦѢ
ЛИТЕРАЦЬКЕ ПИСЬМО ДЛЯ ЗАБАВЫ И НАУКИ.

Число 10.

Льво̂въ дня 5. Цвѣтня 1862.


АХЪ, ЯКЪ-ЖЕ ВЪ СВ-ВТЬ НЕ ЖИТИ! Пбдъ вечеръ на весні всьо якъ бджило; Травы зелени буяють : И въ очахъ діда старого зацвило, * Хбть ледви кости змагають. С*въ ось подъ липу, мовь та купина; Бородовъ в^трикъ играе, А поббчъ діда мгілая дитина, Цвітки-первістки збирає И дідо смотрить, вдивився на внуку, Якъ вона цвіточки вяже; Простерт» сухую дряхлаву рук^*, Тай въ слабый голосъ ій каж/е: ' „Ходоньки, рыбко; ходи идъ мині; . Про тебе хочеся жити Батька не иаешъ, не маешъ нЛіі; Кому-жъ тя , пташко, тулити ? Охъ ,. бачъ , некому, якъ мні старому, Що то надъ гробомъ трясуся, Ходоньки дъ мийі ! бо вже потому, И я въ ті травы завюся. , Въ травы завюся , не оббзвуся, Хоть ты закличешъ на мене, % Хиба у той часъ въ землі зворохнуся , Якъ ты забудешъ про мене.“ „Охъ н’йтъ, дідусю ! у землі хробы. Щобы вы тамонь ділали? Бозя не дасть таком хоробы, Вони-бъ Вамъ спати не дали. . Охъ ніть, дідусю! я назбирала, Найкрашчихъ цвіточкбвг нині; Кому-жъ бы цвіткн тій давала, Если васъ не бути въ хатині?“ Дівча старому защебетало, И на колінахг повисло, Обіручг діда щиро обняло, Личка до груди притисло. ) ■ Щасливий діло , явъ свою внуку До груди сухой тулити, И мовить, забувши на старбсть-иуку . „Ахъ, якъ-же въ світі ве жнти!„ . Е. 3 г а р с ьк і й. ХЛОПСЬКА ДИТИНА. (Продовженье). , ' XXIII. Стало ся, умері Константі, першій и найліпшій пріятель сиротюка. Маетокъ по за якій у него най¬ тові ся. бдказаві по части сестрі и єн доньці, а по части и СтеФанови, но жалю ію собі больше оні лкніиві. Сирота СтеФані! — уже то нікому може, хотьбы и родному, такого жалю’ за покоііникомі не було, які ему; тажі дні буві ому батькомі, яко- го-бі и пошукати — бні стараві ся про ного, бні усе ему даві, що лигаї може одині чоловікі дру¬ гому дати, даві ему только, що безі журы мбгі ся дні у світі пустити, даві ему науку. А й ще до того раді бы буві, кобы довести доживі буві діла, подружити его зі нею — зі Ганею . Тепері уже, хто знає, цы оно такі и пбйде!— Бо оті коли неббжчикі умираві, закликаві бні его до себе, тай каже ому: „Я мой Стефане пойду зъ сего світа раднійшій, що ты вже на людій выйшовъ, видитъ см нині, що я вьіплекаві та выкохавъ годного сына — но ще буві бы я хоть на стблько хотіві поживотіти, абы довести до кбнця діло, щобі васі обоє зі Ганею ще я подруживі буві. Я знаю, вы обоє, любите ся, а отець Евстахій тому супротивный буде, хотьбы й сирота Анастаса такожі тому рада. Та чей Господь поможе, лиші протерпи, якось оно, чей Бога* дасть.” — Оті такі говориві покбйникі, гадаві; но й щожі, коли смерть не дала ? — Тому то сиротюкови не дар¬ мо знову давило майже два разі тяжше серце, его сирбтство, тай тому то бні неразі знову подумаві собі, чому бні не лишиві ся пбді стріхою хлопсь¬ кою, та буві бы того, чого не єну, й не бажаві. — 10 Digitized by Google