Сторінка:Вечерницѣ Р.1 ч. 1—43 (1862).djvu/75

Ця сторінка ще не вичитана


Учула баба, якъ курка запѣла;
Там у страсѣ своѣмъ мало не умлѣла.
„Упадоньку! певно голодъ, джума буде!“
Баба такъ заводить, збѣгли ся ажъ люде:
„А що сталося?“ баба знову млѣе,
„Ей головкожъ бѣдна! йой! сивошка пѣе!
„Упадоньку! певно голодъ, джума буде!”
„Голодъ и джума!“ згаморѣли люде. —
Зажурились люде, раду ведуть тихо,
Що бы зробити, о̂догнати лихо?
Урадили раду — та що и зробили?
Би лихо о̂дгнати, — курочку убили! —
Уже нема курки, курки й не згадаты: —
А на щожъ ѣй було въ когуты ставати?

Гр. Савчинській.

РУСЬКІЙ языкъ. „Говоръ народа не е дещо припадкового, безправиль- яого, але види язика основанн ві ділдмі народі и глубоко вкоренени, не утворилися они ани втогдді, ани сего, ани мянувшого столі гья, але зі віку-предвіку, 6т коли наші иарбді свою землю замешкує, а з вісти о всі ученій на то згаджаютея, що карпатскіи гори суть колискою Словяні. Е то правила мови, уживаній миліонами, не благе м у- дрованье недоукбві, е то голосі тялько столітій, тыся¬ чей поколінь, е то природна бесіда, котру ему Всевишній дароваві, котру нарбді старанно сохраняе, е то природжени правила граматики его. Уважавши далій видимо, які тій нарічія и рбзнорічія вяжутся огниво за,огниво, карбі за карбі; які ві однбмі містци сосредоточаются, и на около сей точки розростаются, які розділени меже собою пито¬ мими своими границями, давнійшими які панованье Польши, а може ще давнійшими, ніжі забори и розгранья князіві Рюрикового племене... Огляньмося назаді и прукмітуймо ще, яка сила южно- руского языка, яку перевагу брала завсігди руска наро¬ дность наді другими народами. Кмлько то племені чужеязн- чныхъ розплилося, потонуло ві южнбй Руси, и ще ві дре¬ вности сбльялося сі Русью! Грбзніи племена Обрбвь, Пе- чеиігбві Ііоловціві, Ятвягбві, все то потало ві Руси, и сліду нема! Рбді Варягові борзо пересловянився, и ледви килька слбві лишиві ві заведенбмі нині горожанскбйі устройства; ціли поколійья князіві н вельможі литов¬ ского племене, ба ледви не ціла Литва приняла была и язикі и віру б ті Русинбві. Татарва зпала які тая повінь и перемчала м зниділа, а руска народнбеть знові зазеле¬ ніла мові трава нзі Буджацкон орди нині ві Бесарабія я живои души нема! А возьиімі иновійши часы: мало що ббльше які пбввіку минуло, а Сербскіи н осел єн ці на Укра¬ йні вже по иалоруски говоряті; Швабы колонисти на южнбй Руси ві четвертбмі и пятбиі поколінню стаются Русинами, хиба школа удержує ві нихі німецтво; а у насі польскіи заходці чижі не лучше по руски уміюті які по своєму, по мазурски? чи не сціваюті рускяхі спі-

ванокі? чи не переймыли ві дбкотрихі сторонахі н бе¬ сіду и обряди весільни бті Руси, хоть ихі сокочено, ЯКІ мога, бті змішанья сі Русинами, не допускаючи ни дру¬ житися сі Русинами, ни осідати Руси межі ними. Така то сила руского языка, рускои народности, такі глу¬ боко она ві народі вкоренена, такі сильно розростается м дійствуе; не чудножі, що помимо тилько несчастій я нев- згодині на Русь, рбді рускій такій многочисленный. Велике прнзначенье мав наші нарбді, коли го промислі Божій такі заховує н благословяті!44 Дословно такі озываеся П. професорі Я. Головацкій при кбнці своей иногоцінноя а не оціненнои доси роз¬ прави о южно-русьнблі язиці. Сказано, нмхто не будеші пророкомі ві землі своііі, а туті вже и не находимо разній- шого приміру, ’наді отеє, що лучилося зі нашииі дарови- тимі, для нашого родного малоруського язика и его сло¬ весности такі богато заслужившимся ученимъ п.Я. Головац- кммі. Воно видиться намі тимі разнійше, що наші славутный родимець не виступаві, бачите, сі якимись пророчими гад¬ ками, але проловідаві сами такій правди, о которихі ми всігдн могли пересвідчитись, бо вони, нехай такі скажу, суть очевидна. Но що-жі? Дивний е світі божій, а най дивнійши — люде! До сихі людей, позвольте, належать у насі переді усіми тій, що бді 1848. року занималися ве- деньемі нашоя словесности, н причинялися для нем своими пожиточними и непожиточными писаньямя. Кождый ХОТІВІ винайти щось нового, щось ліпшого, я зі-за того глядівь правилі руського язика або вітбй околиці межи народомі де обитаві, або ві сочнненьяхі писанихі па-русскі, але все таки не по-руськи« Зі том причини вийшли дивні- сеньки річи; бо коли одни зі превеликой ревности для ру¬ ського слова и его будучностя хватались одною рукою, а навіті обіручі, россійськоя словесности, то знові други Н ненависти для иосковщины уважали навіті тій ириміти малоруського язика, которн де-що спбльного зі велико-ру- ськимі мають, за не-наши и, безі найменшого згляду на украинську письменность, хотіли якусь окремішню словес¬ ность на нбдетавізападно-галицькои, духомі польського язика насиченоя рбзномови, основатн. То були два головни екс- тремьь, которм окрбмі того ще ві найдрббяійшмхі нюан- сахі урозмаичалися. Ціла наша литература бді 1848 року до нинішного дня, не єсть нищо мнше, які експеримен¬ тальна филологія. Не оббйшлося и безі полемики, но вона не принесла такихі користей, які повинна була принести, а то все тому, що по крайнбй мірі одна сторона о своімі принципі не мала ясного понятія, або ліпше сказати, ие понимала его зіналежитого становища, не одночила своихь поборннкбві, бо кождый, хоть трошки, понимаві річі янакше и тимі способові одині оді одного бддалявся. Ві-прочбмі які возьмемі на уваву, пбді якими околичностями мы до словесного житья пробудилися, и яки мы потреби ві на- шбмі житью народнбмі почули, то и не дивниця, що се такі у насі діялося. Кождый хотіві бдісебе бодай чим*ь- не-чимі для общои справы причинитися, а звістно, що го¬ лова то розумі. (Дальше буде.)