Сторінка:Вечерницѣ Р.1 ч. 1—43 (1862).djvu/74

Ця сторінка ще не вичитана



итъ ■ глядит« просто до них«, а якось дпце не сне

ся ему. Вдовнци ■ доньи щось такъ якбы ворожба яка сунна, тьохло кодо серця. — Та уже и 30ЙШДИ ся. Внтаюгь ся сердешно, , а чомусь безъ утіхи. — „Щожъ таи« чувати у вас« у Львов«” нытае нати. „А щожъ вс«дякобы -— н добре — Я не добре” каже Стесан« якимсь глухим« голосом«. „А щожъ брать Констант« ?” знов« она напирає.— Мододцевн щось аж« груды запердо, очи му за¬ чади слозавіти. „Слабый уже пару часов«, хотів« емъ писати, „не вед«вь, бдволікало ся, чей, чей якось буде легше, „а оно год* — якось не йде.” „Йой! та може дні уже сирота и загиб«, а вы „его лишили — а може вже, — хто знає...” Очи она вліпила на молодця, а той сам« видко уже й плаче. Ганн дивнла на них«, та якось ажь заніміла. — „Кажіті про Божу ласку!” просила уже скрозь слёзы Анастаса, „відай его уже не е на сему світі.” Молодець спустив« очи, тай ледве що его лише було чути, промовив« : „Та уже и по сему світу небу де ях« душа „ніяка бачити. Тому тиждень умерли.” Тблько було й новы всей; незнавъ ніхто, що уповістн. Плакали усі троє, а найббльше то уже дів¬ чина, — она як« лиш« слухала вперед«, що говорили, так« и тепер« тихцем« пойшда у кутик«, и небога аж« заходила ся у слезах«. Кожде у своим« кутику тужило и плакало, була то тиха молитва, сердешна, за душу покойника,—молитва, щгі переважить всяка молебні звучнй и годоснй а не все щирй. — Но, и щожъ поможе плаканье, мертвого не оскре- сит«, хиба що полегшіе горюючому серцю, якЪ сплы¬ вут« трохи слёзы, та вже и якось чоловік« розду¬ має собі и розтолкуе , та збтхне у небеса до Господа : „Будь воля твоя.” Коли чоловіку жаль якій прійде, то зъ разу бы рад« и неговорити про те, якось рад« бы еще на троха его забути, та тяжко и зганути того живым« еловой«, хоть бнъ такой думки держит« ся. От« так« и напій не бесідували нічого ббльше на тенер«. Зачали й думати, щобы гостя пріймити, та по¬ містити. То се то те треба було зробити, та так« якось, як« найшлася закрутенія для головы, бодай хоть на волосок« повеселіли. — Ажь от« н надбйшли и най« отець Евстахій н пан« мандатор«. —

„А! —якже ся маете ?” вытают« пан«-отець такбй справді радішно, та н якось зьуважали , що Стесан« сам«, „та вы сами, а дежь брат« Констант«? — Пе- . „вно там« уже з« сестрою?” — Стесан« поглянув« що нема окрбм« них« трёх« нікого в« покої, тай бдразу такбй каже: „Сумну вість панъ-отче привожу — я сам« — „пан« Констант« лишили ся у Львові — Богь за- „бравь их« до себе тому тыждень.” Заложив« руки старик«, очи розтворив« повнійте, задумав« ся, не каже ні слова, аж« десь пбзнійше промовив«: - „Умер« сирота — умер« — Господи Боже! будь „воля твоя!” Нібьі нічого ббльше небачивъ уже, став« з« тиха говорити молитву за померших«. Мандатор« стояв« зъ дивным« лицем« коло бкна, бо щожъ его обходило те — бнъ призирав« ся за тымъ часом« Стесанови. Тихо було въ хаті, старик« мовив« молитву, и Сте*анъ молив« ся тихо в« серци, а пан« сам« не знаючи, що з« собою зробити, по тихонько, що и ніхто не знав« коли, чімхнул« до двора. — Що собі думав«, хто там« мбг« знати, але здає ся, що ему Стефан« уліз« дуже до голови. Ходив«, лазив« и нудив« собою цілий вечер«, а все повор¬ кував« по под« носом«: „Хлопська жила! якій різь- кій и хорошій молодець!” И Тымко уже знав« що Стесан« пріїхав«, та й не потребував« питати ся, чого лихій пан« ман¬ датор«. — ’ (Дальше буде.)

КУРОЧКА.

Курочка красна, бабина кокошка.
Пухлата, съ чубкомъ, пустенька трошки,
Лестна, пестьоха, нео̂доступна хаты,
Кликана бабовъ знала й сѣдати. —
Баба не знала, чимъ вже ю кормити.
Як« голубити, сусѣдамъ хвалити:
Курочцѣ гараздъ, не треба вже й неба,
Не знала що нужда, або потреба,—
Гараздъ не дасть поко̂й, — такъ курцѣ ааплыло
Когутомъ ся стати. — Отъ якъ ся вчинило.
Навтямилось курцѣ такъ далѣ зо̂стати
И передъ бабовъ низенько сѣдати. —
За те нѣколи когутъ я не знае;
Весело пѣе, цѣлый день гуляе, —
Найбы и я собѣжь хоть разъ погуляла.
Надумалась курка, тай пѣяти стала.