Сторінка:Вечерницѣ Р.1 ч. 1—43 (1862).djvu/50

Ця сторінка ще не вичитана


п, вертав ■ нукає. 'Іагь то и Гани са діядо —

нехотгда а кусала о тбиъ, що чуда, гадати. И неспостерегда ся ова, коди кати войшда тих- цемъ и зачада еи кликати. Неначе якби єн хто бувъ придибивъ при чииъ яогоднбмъ, такі она стала въ поломеїіи. Мати погля¬ нула по нёй, въдавъ хотіла питати, чого опа така, аде дала покбй — кусала ся доиарковати, що Гапя о иолодцн думала, та боялася коже и говорити. — XV. Прііішло бдажджати, и хоть панъ Константі про- сивъ знову, аби ся лишили, непомогло; ахати такбй конче треба було. Та уже слава Богу и сла¬ бому зовсамі легше було и якось подужаві и по трохи ходити, и тяжкожі було, сидати безконечно. Браті зі сестрою прощалися, и ще щось кали го¬ ворити, зі Ганею вуйко то се, то те говориві, а Сте- ♦ані стояві на боца, и дививі на нихі. Якось му тяжко стало на серци, що бні до нихі непринале- жйгі, теперь якось му прійшло знову до голови, я¬ кій 6ні самі, безродный, на свата — они его и лю- бятъ и ради би ну неба прихилити; а предца они ему чужй, а дні ииъ чуженицевъ; они иежи собою оті які стали які тоти голубята, а опъ, щожъ бы и шукавъ теперь мджъ ними — они соба семьею, а бнъ прибраний ихі, лише ихі плеканець! Дивнй то гадки, бо и безі причины до головы его приплыли. . Оні задукаві ся та и не видаві, які Гаия идъ . нему поступила прощатись. ■■ „Бувайте здорови” каже она несміливо : „а не „забувайте въ маета на сёльскихъ пріателаві своихі; „а сди ваша ласка, напишатъ що до насъ.” Она ему ві серце саме ударила голоскомі звонистимі, а въ ей очахъ, коли у нихъ бадный молодець позравъ, горало цале небо жарке лата, — тотй зраница ему здавались дивитися у душа глубину. Очи кажутъ горятъ и жегутъ, але бдъ того огня хоть що зай- неся. то оно не згорить и не спалить ся. Неначе здавалось, набы зажегди цалого молодця очица стралистй Тана; бо пррумяиавъ, ажъ лице го¬ рало , и крові иу закипала — здававъ ся нечути. що она казала. Коли ему на прощанье подала она ручку, притисъ ей до себе, и такі молебно просивъ еи: „Сли ся розбйдемо, або доля насъ розжене, не- „звбудьте, н вгадайте коли хоть абы прибагомъ, бал¬ ьного

Стефана, сиротюка; а я на васъ не забуду певно,”. Поцадювавъ руку панны Гана, и матери, котра и просила и наказувала, абы коли загостивъ до нихъ и нхъ незабувавъ — а коли по сходаъ зводивъ ихг зъ каменица, Ганя еще разі стисла его за ручку, и повтаряла набы питаючи: „Надаю ся, що васъ сего „року и то небавкомъ у насъ дома буду видати?” (Дальше буде.) — тш—

ЯКЪ ТО БУВАЛО.

На коникяхъ вороненькихъ
По степѣ широко̂мъ,
На чаечкахъ на легенькихъ,
По морю глубоко̂мъ;
Гей, по морю, по чорному,
Въ Бисурманъ столицю,
На конику, на вороно̂мъ,
За ляцьку границю;
Такъ гуляли Козаченьки. —
Орле школа силы,
Хоть крила твои борзеньки,
Лишень у могилы
Ихъ доженешъ, а на мори
И на степѣ — годѣ!
Лишень вѣтеръ зъ нимись боре
Бо вони въ свободѣ.
Ой въ свободѣ, а чаечки,
Добре вни носили —
Не одной турецькой дочки
Оченька зросили;
Слезоньками за миленькимъ,
Що Козаки вбили,
Що то огнемъ червоненькимъ
Мечеты палили,
Все спалили, все забрали.
Теперь хлопцѣ — буде!
Буде хлопцѣ! шкода стали.
Най не кличуть люде.
Такъ Атаманъ на нихъ кличе:
А вни послухъ знали,
Тай до дому, тай до Сѣчи,
Назадъ повертали —
Повертали — спочивати?
Они не спочили,
Бо ворогъ имъ не давъ спати; —
А Козаки били. —
Такъ бувало — А що теперь?
Шкода и казати,
Нашу славу рознѣсъ вѣтеръ.
Ужежъ не чувати:
О Козакахъ, Атаманахъ,
О чайкахъ, о Сѣчи;
Лишень сумно въ очеретахъ,