Число 25.
Львовъ дня 19. Липця 1862.
Болитъ мене головонька,
Одъ чого — не знаю;
Звязавъ би я китайкою,
Китайки не маю;
Пустивъ свою китаечку,
На море, на море:
Плыви, моя китаєчко,
У горы, у горы
Выйде мати воду брати,
Та й тебе споймає,
Стане тебе ба й пытати:
Зъ которого краю?
А ты кажи, шовковая:
Одъ сына гостина! —
А якъ тебе пытатиме,
Чо кровью крашена;
А ты кажи, китаєчко:
Цѣсарськая слава
Краситъ наши китаєчки
Кроваво, кроваво.
У новой сватлица, оберненбй бкнамн у вышневый садъ, дежнть Иванъ. Вже три дав не веїае бнъ зъ своей ностеди, не прійиае майже наякои стравы. Запади аснй очи, побдаднади рунянй уста. Що-жъ звадндо крапкого парубка? яка слабость, яка венбчъ збвядида его новъ быдвнку? Сёго надто не знає. Причину сего недуга знав тбдька одивъ задётный ватрець, що выносить черезъ бкво его тяжки здыхи, та ясный насяць, що въ свою пору зазирає до него въ хату. Съ кожныиъ дненъ, все що е окрутъ его, стаеться нутнашъ Иванови. Мычанья водбвъ, людській говбръ, тонна нута нас на, що несеться бдки небудь зъ городу, чириньканья садовыхъ пташокъ — все одбываеться у его сдуховн якось дивно, буцанъ бнъ уже на тбмъ свата и чуе отса годосы крбзь зеилю. Часонъ приходить до него смутный батько, и безу- ташна мати оплакує его за жива; но бнъ нхъ не чує. Сиутно, важко на серца ! Сдабае тало, мутиться память, а тепла душа у немошнбй груди и править жити, и жаль ай покинути свое розваляющеся меш¬ кай ья. —
Темна нбчъ до сходу масяця. Небо искриться зваздаии, та не освачае густого саду. По иажъ де¬ ревами шелестить ватрець, и навивав сважость на изнеиогле тало хорого. Но якъ разъ чути якійсь на¬ шій шедестъ, заиатиашъ одъ шопоту листья, и черезъ хвильку чівсь лице заглянуло въ бкио приватливашъ одъ иасяця, и двое чорныхъ очей блыснули ёну яснашъ бдъ зброкъ. Иванъ иовчки протягнувъ до бкнч свою слабу руку.
„Що, тоба лапше, Иване?” заиытала Маруся, узявши его за руку.
„Завтра мена буде лапше/4 одвачавъ ледви чу- тнымъ голосоиъ Иванъ. — „Завтра прійди до мене въ сю пору, то й нетреба буде тоба пытатись, чи йена лапше.“
„Не укбряй мене, Иваночку, такими словами. Чи я винна твоему недуговв? Я люблю тебе якъ свою душу, та чого-б» и не-дела, щобы ш живъ!“
„Ты дюбишъ иене,“ говоривъ Иванъ; „но себе любишъ ще бдльше. А я десять разъ оддавъ бы свою душу за твое щастья!*
„Боже мбй Боже!“ скликнула Маруся, обливаючи слезами его руку: — „що иена да яти? на що иена рашитись?“
„Ты вже рвшилася: йди въ монастырь. Але танъ не спасешъ своей души. Стоячи на ноай мо¬ гила нолнтимешъ Бога сама не знаючи за що, а сего н не подумаешъ, що а черезъ тебе лежу у земла. Я не дамъ тоба спокою на днеиъ, на ноЧію; не вдер¬ жить мене тяжкій склепъ та таена домовина; я прій— ду до тебе съ того свату, и не бдиолишея ты бдъ пене наякиии молитвами!... Марусю повбивай иене, дай иена пожити на свата!...“
