Шаблон:Multicol5
На виду отець Евстахій бувъ природою обда¬
рований всъиъ, чого лише людське бажанье жадає.
Високого росту, на розмъръ сильный и красний чоло-
въкъ — лице повне, округле, голубй, повий и бистрй
очи, чорний волось густий, де куда кучерявий, ротъ,
и нбсъ указуючій на походженье зъ якоись лицарськои
родини, виглядавъ отець Евстахій такъ, якииъ би
собі можъ виобразити здоровье въ пбзнъйшбмъ віку
чоловіка. Житье вёвъ безпристрастне и такъ тихе,
якби той, що немає здоровья и неможе инакъ дълати —
єдиною забавою его було хиба полёванье, котрого
нелишавь ся еще, хоть пятьдесять лътъ давно вже
минуло, а шестьдесят* було недалеко.
Оженивъ ся за молоду еще, ;а що не давъ му
Богъ родини нъякои, и неббжка жёнка часто неду¬
жна була, житья родинного бнъ зо всъиъ незнавъ,
и хто знає, ци мало таке житье, якби монаха, при¬
чинило ся, до дивнихъ привичокъ и повърень его.
Своей родини немавъ нъякои, жена его бдумерла,
а лишивъ ся тблько братъ неббжки, и сестра дівчина
еще молода, панна Анастаса. Братъ бувъ въ уряді,
а Анастаса въ дому бтця Евстахія.
III.
Такій бувъ отець Евстахій, и такъ ся вело у
его дому, коли приняли сиротюка.
Ажъ дивъ було дивити ся на малого Стееана,
якій у кблька неділь ставъ красный и гожій. Хлоп¬
чина выб1Л1въ и заруиянілося личко погбдне, якъ
весна, кучері учесанй здавали ся маити головку
дітвака, въ очахъ красовало ся житье и щастье
дитиняче. Бувало поприходять жони зо села, то
неможугь го ся нахвалити та начудувати. „Ей Го¬
споди ! ” кажуть неразъ такъ они: „щожь то за ладна
„дитина — та хтобы то нині уповъвъ, що то Васи-
„лишинъ сиротюкъ. Отъ сирота, та собі така у Господа
щаслива. За сиротою, Богъ зъ калитою.” А по сему,
якби запаливъ, розказували жони собі дива.
Чимъ больше розказували про Стееаня, и хва¬
лили его, и чудували ся надъ нимъ, тымъ раднійша
и веселійте слухала панна Анастаса, а помилованье
ей для сироты и доброта серця, що день то высше
пбдрастали.
Но отець Евстахій зовсімь инакше думавъ о хлоп-
ськбиъ сиротюку, хоть передъ людьми а найменыпе
передъ Анастасею незгадувавъ о нёмъ ніколи и ед-
иымъ словомъ. Сли такъ отъ коли нагане Анастася
за Стееаня бнъ махне рукою, и ніби до себе каже:
|style="padding-right:10px; padding-left:10px; border-right:none; border-left:none;"|
„Отъ хлопська жила.” Чому нехотъвъ ніколи о тбмъ передъ дъвчиновъ голосно и явно виговоритись, хиба тблько иожь було догадуватися, що стерёгъ ся ей коли въ ей радощахъ засмутити. И думати нехотъвъ бнъ ніколи о сиротюку, а сли коли его думка захо¬ дила, то якби го що заболіло, кинувъ ся и здавало ся, хотъвъ де передъ нею утечи — такъ дивно сильно тримавъ ся тыхъ своихъ стародавныхъ Пересудбвъ— а СтеФаньо, була то хлопська дитина. Прійшло, якось у кблька часбвъ, загадала панпа Анастася, котра розпадала ся, якби рбдна надь хлоп- цемъ абы ходивъ СтеФаньо до школи у селі. Постарала ся, убрала сиротюкя, тай каже одного вечера до панъ-отця: „Отче, ци не будете ся гнівати — якъ я пошлю „малого сиротюка до школы ? Най, може хоть на дяка „коли выучить ся." Отець Евстахій не бдповъвъ. лише захмарило ся лице.— Анастася зчервоніла, але чекала — а далій хопивъ ся зъ крісла: „А чому не на попа, або пана ?” спитавъ жарко, и явъ ходити по покои. Чого ся ненадіяла сердешна Анастася тое учула, а спалънъвши, ци зо жалю, ци встыду, що дармо про¬ сила, вийшла до другой меньшой кбмнати.— Задумала ся бідна подперши головку ручкою,— чому то си¬ рота немає іцастья, и люде сироту нехочутъ знати: а по личку здавало ся, котилося щось, якъ слёзы. (Дальше наступить).
Явдошка у зеркалѣ сидѣла,
И небыдичитъ такъ собѣ:
„— Якаяжь я мовь снѣгъ той бѣла,
Що за подоба е на мнѣ...
Якъ день весняный въ саму погоду,
Менѣ давъ Богъ таку уроду,
Що всѣ сзираются на мене, —
Богдай тебе небо̂жко мене! ...
„Я ось такая, мовь тая рожа,
И ни крихитку не смагла,
Якось ми бѣдну ласка божа
Одъ спеки, сквару берегла.
Менѣ давъ Богъ такіи лица,
Якъ надъ зараньечкомъ зо̂рниця,
И куди окомъ поведу,
Маню все хлопцѣвъ череду,
|}
