досі лежить усяке смітє. Однести-бъ іхъ до кузні!“
Тутъ коваль присівъ до величезнихъ мішківъ, завязавъ іхъ міцнішъ, и забиравсь завдати собі на плечі. Але прикметно було, що ёго гадки буяли, Богъ зна куди; инакше вінъ би почувъ, якъ зашипівъ Чубъ, коли волосє на голові ёго прикрутила завязавша мішокъ верівка, та и здоровенний голова зачавъ було икати досить чутно.
„Не вже-жъ не вибється мені зъ ума отся негідна Оксана?“ мовивъ коваль. „Не хочу думати объ ній, а все думається, и, якъ нарошно, объ ній одній тільки. Відчого се такъ, що думка противъ волі лізе въ голову? Який чортъ, мішки стали буцімъ тяжчі, ніжъ завпершъ! Тутъ певне вложивъ хто що-небудь иншого опрічъ вугля. Дуренъ я! я й забувъ, що теперъ мені все здається тяжче. Перше, бувало, я мігъ зігнути и розігнути въ одній руці мідяний пятакъ и кіньську підкову, а теперъ мішківъ зъ вуглємъ не підійму. Далі буду відъ вітру валитись. Ні!“ закричавъ вінъ, помовчавши и осмілившись: „або я баба! Не дамъ нікому сміятись надъ собою. Хочъ и десять такихъ мішківъ — усіхъ під-
