Чубъ випучивъ очи, якъ увійшовъ до нёго коваль, и не знавъ надъ чимъ дивуватись: чи надъ тимъ, що коваль воскресъ, чи надъ тимъ, що коваль смівъ до нёго прийти, чи надъ тимъ, що вінъ одягнувся такимъ щоголемъ та Запорожцемъ. Але ще більше здивувався вінъ, якъ Вакула розвязавъ хустку и положивъ передъ него новісеньку шапку и поясъ, якого не видати було на селі, а самъ повалився ёму въ ноги и промовивъ благаючимъ голосомъ: „Помилуй, батьку! не гнівись! отъ тобі й нагайка: бий, скільки душа забажає, віддаюсь самъ, всёго каюся; бий, та не гнівайсь тільки! Ти-жъ колись братався зъ покійнимъ батъкомъ, вкупі хлібъ-сіль іли и могоричъ пили.“
Чубъ не безъ тайного удовольства бачивъ, якъ коваль, которий нікому на селі въ вусъ не дувъ, згинавъ у руці пятаки и підкови, якъ греччані блини, той самий коваль лежавъ у нігъ ёго. Щобъ іще більше не втерятись, Чубъ узявъ нагайку и вдаривъ ёго три рази по спині: „Ну, буде зъ тебе, вставай! старихъ людей завсігди слухай! Забудемо все, що було міжъ нами! Ну, теперъ кажи, чого ти хочешъ?“
