„Ми не черці,“ продовжавъ Запорожець, — „а люде грішні. Похінні, якъ и все чесне Християнство, до скоромного. Є въ насъ немало такихъ, которі мають жінокъ, тільки не живуть зъ ними на Січі. Є такі, що мають жінокъ у Польщі; є такі, що мають жінокъ въ Украіні і є такі, що мають жінокъ и въ Туреччині.“
Підъ сей часъ ковалеві принесли черевики.
„Боже ти мій, що за оздоба!“ ажъ крикнувъ вінъ зъ радости, вхопивши черевики: „ваше царськеє величество! що-жъ, коли черевики такі на ногахъ, а въ нихъ, надісь, ваше благородиє, ходите и на лідъ ховзаться, які-же десь мають бути и самі ніжки? Думаю, принаймні, зъ чистого цукру.“
Государиня, котора справді мала дуже зграбні и принадні ніжки, не могла не усміхнутись, чуючи такий компліментъ изъ устъ простодушного коваля, которий у своій запорозькій одежі мігъ злічатись красавцемъ, не вважаючи на смуглеє лице.
Урадований такою ласкавою уважностю, коваль хотівъ уже було розпитати царицю
