зъ придворнихъ засуятились и штовхали Запорожцівъ.
„Не встанемо, мамо! не встанемо! умремо, а не встанемо!“ кричали Запорожці.
Патёмкінъ кусавъ собі губи; а-далі підійшовъ самъ и повелющо шеннувъ одному зъ Запорожцівъ. Запорожці піднялись.
Тутъ осмілився и коваль підняти голову, и вздрівъ стоячу передъ собою невеликого росту жінку, трохи навіть дородну, напудровану, зъ синіми очима а за-разомъ и зъ велично-усміхаючимся видомъ, которий такъ умівъ покоряти собі все и мігъ тільки приналежати самій царюючій жінці.
„Світлійший обіцявъ мене познакомити сегодня зъ моімъ народомъ, которого я досі ще не видала,“ говорила дама зъ синіми очима, розглядаючи зъ цікавостю Запорожцівъ: „чи хорошо васъ тутъ приймають?" продовжала вона, підходячи ближче.
„Та спасибі, мамо! провіянтъ дають хороший, хочъ барани тутешні зовсімъ не
те, що на Запорожі, — чому-жъ би не жити якось?…“
