менну мову. „Gубернія знатная!“ одвічавъ вінъ рівнодушно, „нєчево сказать, доми балшущіє, картіни вісятъ скрозь важния. Многіє дами́ испісани буквамі изъ сусальнаво золота до чрезвичайності. Нєчево сказать, чудная прапорція!“
Запорожці, почувши коваля, такъ свободно объясняючогося, вивели поключку, дуже для нёго вигідну.
„Після потолкуємо зъ тобою, земляче, білшъ; а теперъ ми ідемо заразъ до цариці.“
„До цариці? А будьте ласкаві, панове, возьміть и мене зъ собою!“
„Тебе?“ промовивъ Запорожець зъ такимъ видомъ, зъ якимъ говорить дядько до чотирелітнёго свого годованця, которий просить посадити ёго на справдешнёго, на великого коня. „Що ти будешъ тамъ робити? Ні, не можна.“ При отсімъ на лиці ёго виразилася значуща міна. „Ми, брате, будемо зъ царицею толкувати про своє.“
„Возьміть!“ настававъ коваль. „Проси!“ шепнувъ вінъ тихо чортові, ударивши кулакомъ по кешені.
