перший повивішувавъ усіхъ тихъ дурнівъ, що позваляють себе кульбачити бабамъ…“
„А даси волівъ за двадцять, якъ ми заставимо Черевика віддати намъ Параску?“
Недовірчиво подививсь на нёго Грицько. У смуглому обличю Цигана було щось злобне, колюче, низьке а за-разомъ и високосягле: чоловікъ, подивившись на нёго, уже готовъ бувъ признатися, що въ сій дивній душі кипять гідності великі, которимъ одна тільки є нагорода на землі — шибениця. Провалений міжъ носомъ та кінчатою бородою ротъ, вічно освітлений бувъ колючимъ усміхомъ; невеликі, а живі якъ огонь, очи и неперестанно мигаючі на лиці блискавки замислівъ и заважокъ — все теє неначе потребувало собі такого дивного убраня, яке именно було тогді на німъ. Сей темно-цинамоновий каптанъ, що, якби доторкнутись ёго, здавалось, порохомъ сяде; довге, спадаюче по плечахъ патлами, волосє; черевики, взуті на босі обгорілі ноги, — все теє неначе ириросло до нёго и складало ёго истоту.
„Не за двадцять, а за пятнадцять дамъ, коли не збрешешъ тільки!“ одвічавъ парубокъ, не зводячи зъ нёго випитливихъ очей.
