І ось я тут, серед степів моїх широких,
Але не ті, не ті уже тепер степи!
Нема вже тут тих трав, роскішних та високих,
Нема просторів тих, і камяні стовпи
Маячуть тут самі і зазначають межі
Глитайської навкруг та панської землї,
І де-не-де село, счорнїле мов с пожежі
І клаптик край села убогої ріллї…
Минув їх час! Степи похмурії та голі
Лежать, мовчать, — мерцї вони тепер сумні;
Минулися вже їм ясні колишні днї
І пишні шати їм не вернутьця в неволї!
І аж як вільний син із вільного народу
Ногою вільною ступне колись на їх. —
Тодї воскреснуть знов, вітаючи свободу
У барвах пишних та ясних.
|
Я заснув, оповитий журбою,
|
