Народ наймогутнїший жив.
І славою гучно пишався
Той край у народів сїм'ї.
Друг кожен тій славі вклонявся,
А ворог лякав ся її.
Не тим тая слава, що в полї
Козак із народу того
З війни не втїкав ще нїколи,
Не кидав ще місця свого;
Не тим тая слава, що з роду
Нїхто ще з усїх ворогів
Того переважить народу
Нїколи й разу не здолїв;
Не тим, що над їх парубоцьтво
Хоробріш нїде не було;
Не с того, що їхне дївоцьтво
Як пишні троянди цьвіло, —
Нї, тим така слава велика
Була у народу того,
Що з їх нї один спокон-віку
Не зрадив ще краю свого.
В якії несьвіцькії муки
Не кинув би кожного з їх,
Але нї вуста їх, нї руки
Не зрадили-б з роду своїх.
І „зради“ — пекельного слова —
В ті давні колишнїї днї
Не знала ще їхняя мова,
Не знали й не чули вони.
II.
Отож у ті давні години,
Що спомин про їх уже згас,
Жив парубок в їхнїй країнї
І звався той хлопець — Киндарз.
Судилось йому виростати
Безрідному серед чужих, —
Давно бо в землї його мати
І батько у бої полїг.
