І певна надїя у мене була,
Що ти привітаєш, народе,
Ту душу, що тілки тобою й жила,
Що в мріях у сяйво тебе повила,
Й зазнаєм ми братньої згоди.
Але я побачив не те, чого ждав,
І що сподївавсь, що побачу,
Бо той ідеал ти що-дня зневажав,
Який я у мріях собі малював,
Мав иньший ти звичай і вдачу.
Замісць ідеалу я вздрів на селї
З'убожений люд занїмілий,
Темнота й незгода у нашій землї,
Здавалося, скрізь панували й жили
І люд той безщасний гнїтили…
Чи я працювати для тебе не вмів,
Чи ти не діймав мінї віри,
Та вкупі зо мною ти йти не схотїв,
На працю мою ти з невірством глядїв
Мов бачив нещирі заміри.
І поглядом иньшим я глянув тодї
На тебе, народе коханий,
І зникли рожевих тих мрій і слїди,
Неначе од сонечка краплї з води, —
Ти знову мінї був незнаний.
Але-ж я не кидав і далї робить,
Робив, бо якіїсь надїї
На те, що розрада тяжка ся на мить,
Що знову у згодї ми будемо жить,
Були ще хоч трохи у мрії.
Що білше і важче невтомно робив,
Що білш віддававсь я роботї,
То білше мінї все твій образ яснїв
