Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/195

Що весна не народить їх знову,
Закрасивши гаї та поля.

Так і в серцї у мене надїї
То вмирають, то знову живуть
І то зиму, то весну веселу
Мінї в грудях натомлених чуть.

І не можу сказати, щоб горе,
Що сьогодня зустріло мене,
Панувало у серцї до віку,
Що нїколи зима не мине.

1892.

Промінням усе золотило,
Сьміяло ся радісно сонце
І в темную нашу хатину
Глядїло в низькеє віконце.
Глядїло… І радїсть, і втїху
Несло воно наче с собою,
А ми не зважали на його,
Зібравши ся всї над труною.
Сьміяло ся сонце… Про щастя
Життя і надїю казало
І сяйвом воно в домовинї
Того, хто не жив, обливало.
І в його були ті надїї,
І він вірив сяйву ясному,
І смерть узяла його й білше
Його не віддасть вже нїкому…
І в нас у душі не надїя, —
З образи там зло піднїмалось!
Як сьміє й тепер оце сонце,
Сьміятись, як перше сьміялось!…