Неначе дихнула — великеє сьвято!…
Минуло багато, забулось багато!…
Її-ж не забуто: сльозами, буває,
Народ і тепер Беатриче згадає
І часом роскаже з докором про того,
Що сили умерти не стало у його,
Щоб визволить тим неповинную милу.
Нудьга задавила ту душу безсилу,
Сумлїння загризло, — людей він покинув,
Утїк він од сьвіту і слїд його згинув…
Дївчино безщасна, безумства слїпого
Невинная жертво! свого молодого
Тобі не судилося віку дожити,
Але й після смерти ти будеш сьвітити
Своєї душі молодої красою!
І я теж заплакав нераз над тобою,
Не раз в мене в серцї жалї прокидались
І слїзьми-піснями з душі виливались…
Прости! не здолав я твій образ коханий
В красї у тих сьпівах одбити бажаній!
Що міг — на могилу тобі я складаю
І с краю твого я до рідного краю
Твій образ тепер переносю піснями:
Нехай на Вкраїнї витає між нами!
