Сонце вже сходить на небі високім,
Вбоге село червонить;
Серце, намучене довгою нїччу,
Нїби уже не болить.
Тихо іду я. Повітрям холодним
Дихати лехко мінї!
Серця недавлють понурії думи,
Сни опівнічні страшні.
Сьміливо йду я, і сила новая
Наче збудилась, встає;
Чую, як тихо тріпоче й радїє
Серце побите моє.
Серденько-серце! до працї нової
Час уставати і нам:
Вийдем без суму і радісно-гордо
Глянем в лице ворогам, —
Щоб не казали, що сили боротись
Білше у нас вже нема,
Щоб не казали вони, що рабами
Нас поробила тюрма!
І холод, і мряка на дворі панує,
А вітер осїнний реве і лютує
Дивлюся: під тином сердешна дитина,
Хлопятко маненьке — вся в латах свитина —
Іде-шкутильгає, підходить до хати…
Недавні ще сльози на личеньку знати,
І видко у очіх голодную муку…
„Христа ради хлїба!…“ закляклую руку
Хлопя простягає: „Не їв ще нїчого…“
Дали у віконце хлопятї сухого
Шматок того хлїба… Малими руками
Вхопило шматочок, до його вустами
Припало відразу й пішло по дорозї…
Дмухнув знову вітер і здув його сльози…
