ся часом. Довідався про теє скупий батько і не звелів синам ходити за худобою, а став гонити її в степ сам. І палило там його сонце, мочило дощем, а ночами старі кістки проймало холодом. Все терпів скупіяка-господарь, аби шкоди та втрати не було!
Недалеко біля того степу були гори, а в тих горах водились гірські духи, — „горовики“. Так їх і звали [1]. У горовиків же було так заведено, що як має горовиха породити собі дитину, то повинна тоді виходити на степ. Там збігалося до неї багато вовків; вони дожидали, поки горовиха породить дитину, і коли вона не встигне втекти з нею, то вони одбирали в неї дитину і кудись заносили.
Сидить раз той скупий господарь біля своєї отари і бачить біжить вовк, а в зубах несе маленьке, тільки-що нарождене горовиня; за ним біжать Горовик з Горовихою і плачуть. Схопив скупий рушницю і застрелив вовка: а мале горовиня випало у вовка з зу-
- ↑ Так як у нас кажуть „лісовики“, „домовики“. Хоч їх і нема насправжки, а так вже кажуть. Бо про їх у казках говориться, а темні люде й справді вірять у лісовиків то-що.
