— Хоч і не сідай на коня, — все одно — не пустить.
— Пустить, не пустить, а спробувати треба.
Попрощався, сів на коня, й поїхав.
Тільки виїхав у степ, сталося так, як перше було: і рушниця розлетілась, і кінь загинув, і сам забився. Пішов пішки.
Як стало вечоріти, побачив він маленьке село. „Зайду, — думає, — впрошуся до когось ночувати.“ Заходить в хатинку, що край села стояла. Аж там нікого. Стоїть тільки на столі вечеря готова. Попоїв він, та й ліг під лавою спати.
Коли входить в хату стара жінка, та й сама собі бідкається:
— Де це дочка так забарилась, вечеря простоїть.
Коли в хату вбігає та сама коза, скинула вона шкуру й стала дівчина молода та хороша.
Сіла вона за вечерю смутна-невесела. Повечеряла, та й каже до матері:
— Щось ніби менше ви наварили вечеряти сьогодня.
А мати й каже:
