63
ТАЛАНТ
Прищурив очи, знову:
Легко, як водою, підвело нас із місця. Встав один, хруснув пучками, почав ходити, за ним другий…
— Так… талант…
Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю… Про долю того кращого цвіту народнього, покоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь по під позамиканими брамами мурованих шкіл.
Полягали спати Тільки примовкли — знову кинулась, люто сипнула з усіх кутків густа стума, труїла, обмарювала: не там вікна, не туди стіни, вся кімната тоне кудись в чорне провалля.
Мовчали — проте одчувалось, що спати ніхто не спить. Запорожець лежить зо мною на одному ліжку, од його несе ще горілкою, чути, як невпокійно б'ється в його серце Ворочається, зітхає. Обізвався якимось словом, — йому ніхто не одповів. Накрився кожухом, далі зірвав його з себе, схопився, сів. Рванув звисока, як у степу з тугою, з тоскою; заспівав:
Ніч темная
Та невидная,
Головонько моя бідная!
— Цс! Що це ви? Годі! Спати треба!
Разом загомоніли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк…
|
|
|
|
Гаснуть на стіні тихо-радужні одсвіти огняних хмар. Темніє небо, смутно тьмариться сад, що осінні малярі його золотіли та малювали.
