59
ТАЛАНТ
Андрій встав і урочисто підійшов до труни.
Одкашлявся, обвів усіх очима.
Кругом пішло: тихше, тихше!.. кидав, як каміннями.
— Серед темної ночи у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою, божа іскра…
Промова до людей — це була новина в селі. — Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, змовкли… стояли, як скеля німа…
…Хтось подав голос.
— На коліна!
Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки… Прощалися.
— Тепер — додому! Всі до одного! — гукнув, як у трубу метальову, Андрій.
Зашуміли, загули, як під грядом, заметушилися, покидали серед двору корогви і швидко на подвір'ї — ні духа.
Впала залізна тіша…
Все поніміло, покам'яніло…
Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.
Будували, сподівались — ударив грім: розбив по полю розвіяв…
Сидимо, пожурилися…
Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки — в голові не те.
