58
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
„Погиб-шее ов-ча аз єсм… воззови мя спасе…“
Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно огненні, а за ними люде йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані…
Ховали гвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари корогви.
Нарядили, несуть
Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла Хтось перескочив через тин, одчинив ворота — понесли мари, натовп як вода заповнив двір.
В дворі — ні лялечки; двері в поповські кімнати позамикані, віконця позачинені.
Поставили мари під кленами.
Мов вітром холодним подуло по людях — чуби наструнчились, як дріт, в очах блеснуло колюче.
— Ламайте двері, чого там…
З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:
— Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене — Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:
— Скажи в-останнє: будеш ховати, чи ні? Чуєш?
…Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда, злякана:
— Батюшки немає вдома.
Загули, заревли:
— Брешеш! Ховається! Боїться! Клич сюди його. Злякався?
Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар рядком на присьбі, на тину між киллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.
Знову вибігла:
— Батюшка казали, що не вийдуть. — Сховалась.
