40
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
Дні летять як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вітрі гілка. Здавалося иноді, що вже себе переміг, поборов. Приходив в кімнату, дивився в визір'я: обличчя як у заплаканого барана, в очах — солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в зеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле…
А в селі як день, то новина: хтось одної ночи вимазав у дьоготь Тетянину школу.
Ворохнулась зла радість: гидко, проте… цього й треба було сподіватися… Ніби чогось полегшало
Ранок…
Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:
— Догралися наші — чули?
Жадібно:
— А що таке?
— Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати — вигнала.
Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна, гаряча хвиля:
— Так тобі й треба…
Почував якесь задоволення; чарівний образ здавалось почав блуднути, марніти…
Аж ось — ще один день:
…Втікла… забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…
Здалека майнули правдиві, засмучені очи:
„Петре, Петре, де ти тепер?“ Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками…
