Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/46

Цю сторінку схвалено

40

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


IX.

Дні летять як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вітрі гілка. Здавалося иноді, що вже себе переміг, поборов. Приходив в кімнату, дивився в визір'я: обличчя як у заплаканого барана, в очах — солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в зеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле…

А в селі як день, то новина: хтось одної ночи вимазав у дьоготь Тетянину школу.

Ворохнулась зла радість: гидко, проте… цього й треба було сподіватися… Ніби чогось полегшало 

Ранок…

Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:

— Догралися наші — чули?

Жадібно:

— А що таке?

— Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати — вигнала.

Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна, гаряча хвиля:

— Так тобі й треба…

Почував якесь задоволення; чарівний образ здавалось почав блуднути, марніти…

Аж ось — ще один день:

…Втікла… забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…

Здалека майнули правдиві, засмучені очи:

„Петре, Петре, де ти тепер?“ Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками…