Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/38

Цю сторінку схвалено

36

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


— Що таке вам, Тетяно?

Підводить голову, розплющує очи:

— Думаєте — п'яна? — похитала головою: ні, неправду кажуть люде, — не пила я й не буду пити.

В очах промайнуло ясне й правдиве.

— Слухайте… — І хоче вона щось сказати і боїться: ні, ні, може цьому ще неправда… — Слухайте… тільки не смійтеся з мене, дурної…

Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: — Кажуть — у мене талант…

Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося:

А вона — схилила, як сирота, голову; здалося — гірко плаче. Підвела очи: горять радощами, як золоті темної ночи зорі.

Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектакля всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї — талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…

Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.

— Ви поїдете в город?

Зітхає:

— Ой поїду…

Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє, та й кашляє.

— Андрію Марковичу, сюди йдіть!

— А чого там? озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.

— Та йдіть до гурту — тут скажемо.

Виходить поважно, держиться суворого ділового вигляду, а в очах цікавість аж світиться…