36
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
— Що таке вам, Тетяно?
Підводить голову, розплющує очи:
— Думаєте — п'яна? — похитала головою: ні, неправду кажуть люде, — не пила я й не буду пити.
В очах промайнуло ясне й правдиве.
— Слухайте… — І хоче вона щось сказати і боїться: ні, ні, може цьому ще неправда… — Слухайте… тільки не смійтеся з мене, дурної…
Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: — Кажуть — у мене талант…
Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося:
А вона — схилила, як сирота, голову; здалося — гірко плаче. Підвела очи: горять радощами, як золоті темної ночи зорі.
Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектакля всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї — талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…
Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.
— Ви поїдете в город?
Зітхає:
— Ой поїду…
Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє, та й кашляє.
— Андрію Марковичу, сюди йдіть!
— А чого там? озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.
— Та йдіть до гурту — тут скажемо.
Виходить поважно, держиться суворого ділового вигляду, а в очах цікавість аж світиться…
