Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/37

Цю сторінку схвалено

35

ТАЛАНТ


ками затулила, — і все внизу затьмарилось, засоромилось…

Зітхнув, вікно причиняю.

— Ні, ще не розвидняється…

Знову до столу… Хвилина, друга — потонув у глибині мережаних рядків…

Щось шкряботить у віконницю — слухаю, мов крізь сон…

— Гуркотить віконницею, - чую й не проснуся.

І раптово ударили живі слова…

Слова, що ними обізвалася до мене німа перед очима стіна:

— Ви ще й досі не спали, книжник і чернець?..

Кидаюсь, зразу не вгадаю звідки, озираюсь:

Віко одчинене. В його ніч зазирає, як срібне по шовку вишивання, а на його тлі у квітках, у намистах — засватана дівчина Наталка…

— Тетяна?..

Сміється:

— Я вас налякала?

Далі:

— Ось ідіть сюди. Швидче.

Вихожу.

Сидить схилившись на шкільних ганках. Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очи сяють, палахкотять уши. Не знає, що почать, сміється:

— Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама самісінька, а мені здавалось, що за мною музики грають, співають… Як хороше, боже, як хороше на світі!

Несподівано до плеча горнеться, очи склепила, сама, як у огні.

Ворушиться якась трівога.