вучі. Далі стали: мело, вікна снігом замітало, куріли скрізь і гребні, як білі вулкани. Аж ось — знагла все рушило навкруги й загуло. В маленькі дзвіночки вдарили струмки, застугоніли потоки, разом, як по змові, ревнули бескеття, провалля, греблі, розлилися дунаями води. Де-що було прибитого, де-що снігами та морозами задавленого — все оживало, чепурилося, раділо. Лани, левади, сади зеленими пожарами спалахнули, прискнули скрізь іскрами першого синєцвіту… День, другий — і свінули поміж гіллями в саду шлюбні свічки: снігорожеві бутони в яблунні та грушовинні. Буйними, гриватими кіньми, весільними поїздами посунули в небі заквітчані хмари-бояри. І на золотій зорі вечірній, мов на той шлюб споряжаючись, у стрічках вийшла з сіней у гості до ночі дівчина з тихими очима, зіллям-чарою заправленими. А з тих очей крізь нігу і крізь мрію — гей, стережися! б'ють громи і яскряться грози! Ті пахучі грози під цвітневий вечір, коли хрещаті хмари на обрії стіну змурувавши, грізні башти збудувавши, на вітання весні молодій грохонуть громами, громами заблищать мечами, синєосяйними блискавицями, мов птахами огняними, геть-геть зашугають по-над садами, огняним цілуванням вітаючись, рожеву смагу на білий цвіт надихаючи. Гей, стережися…
|
|
Андрій у своєму класі, я поруч, у другому…
Сліпучим блиском б'є у вікна гарячий весняний день. В класі стоїть стримане дитяче квиління, і вся сумовита кімната скидається на клітку, що туди накидано повно курчат. У вікна, як у дірку з нори, видно синє вгорі небесне муру-
