25
ТАЛАНТ
том їдемо в сусіднє село, до старого вчителя в гості. Метелиця, гребні, — світу не видно, а з нами мов якась мара весела починає загравати: вигукуемо, сміємось, співаємо, підскакуємо на кожному гребні й хапаючись один за одного, перекидаємось у сніг. Хурщик, дядько, чухає голову: невпокійна це і клопітна справа — од села до села перевезти в хуртовину хуру реготу.
Навмисне ми ніколи не шукали собі веселощів, ми їх одкладали надалі „на колись“, на той час, коли будемо мати, як каже Андрій, на це законне право. Проте ті веселощі, ніби дражнилися з нами. Вони налітали до нас разом із Тетяною передчасно. Лізли, непрохані, у вікна, у двері, робили гармидер, і ставало так тепло й затишно в цьому закуткові, що иноді було шкода міняти їх на ті далекі, непевні сподіванки.
„А чому-б не жити тут завжди?“ — миготіла в такі хвилини думка.
…Різно стоїть у моїх спогадах за ті часи один вечір. Коли саме було теє — не пригадаю — так ніби у сні воно мені снилося. Цвинтар… місяць вповні, ніч ясна, сумовита…
Бачу: на піску коло брами дві химерні тіні: одна — кошлата, страхітня; друга — скидається на верницю. Іду ближче: Василь, коло його, на моє диво, Тетяна. Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухає мовчки. Побачивши мене, Василь хитнув їй головою, пішов, наспівуючи глас, Тетяна осталась. Стояла в тій-же задуманій позі.
— Тетяно Гнатівно!
— Мовчить, тільки плече здрігнуло.
