Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/22

Цю сторінку схвалено

20

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


— Ото-ж пак. Немає чого робити мені, то оце-б співати заходилась.

А сама сміється, очи заблищали: помітно — охоче заспівала-б — соромиться.

— Ось нехай вона освійчається з вами — почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться, — згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах, — каже, що од їх з ума сходять.

Подививсь на неї скоса:

— Взялась була готуватися на вчительку — через тиждень покинула.

Тетяна винувато зітхнула.

— Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? — починає стиха жувати її, — немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.

Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:

— На чорта вони мені?

— Як — на чорта? — Та ви-ж таки колись думаєте держати іспит? Чи може вже годі?

— Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.

— Будете витинати в ковалевій клуні. — Андрій тоненько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:

І хліб пекти
й по телята йти…

— Буду.

Упертість закам'яніла на її обличчі.

— А там і до Явдохи на досвітки підете.

— І піду.