Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/13

Цю сторінку схвалено

11

ТАЛАНТ


Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця, ані ясних днів.

В мені грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так бувало колись ми, малі діти, розумом не дійшли, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночи засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому…

Ой, ви дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!…

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.

II.

Ранок. Щось стукає в двері.

— Хто такий?

За дверима здавлений голос.

— Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку — я — тутешній дяк…

Увіходить: сива шапка, пальто — на опашку, під рукою кавун. Сміливі, сірі очи, шовкові, русі кучері — гарний…

Знакомиться:

— Дяк Запорожець.

Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. —

Вибачте, у нас по-простому…

Понесло горілкою, разом із тим бачу —- в кишені з червоною головкою пляшка казенки…