10
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
руками мури ламаю, мов крилами перелітаю… Лечу…
Самотньо й лунко одгукається в німих стінах моя помірна хода, — ясно палає огонь моїх мрій.
Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне — не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворяти мрію.
І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю — що з мене-б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.
Думаю:
Все одно — ніхто того не буде бачити… — і я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.
Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий — швидко витягую книжку, що оливцем посередині закладена й поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.
— Я тільки хоч погляну очима, — умовляю себе.
І розгорнувши книжку, зразу, як у воді потонув у їй…
Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину… Кидаюсь, як зо сну:
„Де я?“
Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи сухар. Як червона зірочка з туману — блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває на дворі, де далі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша…
А з усіх боків шумлять вікна, — плачуть…
