8
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
того місця, де лисніє в долині якась рудка, що поросла очеретом, дує різкий, холодний вітер.
Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем…
Бере нудьга…
В темряві обізвався незнакомий голос:
— Зараз одчинимо, зараз.
Виростає високий силует у кудлатій шапці, що в присмерку скидається на дерев'яне відро.
— Хто це? — питаю.
— Свій, сторож… Я, казати правду, нікого вже й не сподівався, — Андрій Маркевич казав, що тільки в неділю вернеться, то я вже не думав сьогодні й навідуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цієї пустині.
Говорить до мене, ніби давно вже мене знає. Не спитав навіть, чи я той, що вони дожидали.
Поволі одімкнув двері й через тісненькі сінці увів у якусь кімнату.
— Отут має бути й ваша квартира, мовив він, засвітивши маленький каганчик, чорний од кіпоті.
Поламаний стіл, двоє старих стульців, ліжко, аби як, нашвидку з трухлих дощок змайстроване… свіжа на йому солома…
Стою, задумавшись, над ліжком, стоїть поруч мене дід, — милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:
— Таке-сяке зляпав, а все-ж буде краще на йому, ніж долі.
Погомонів про те, про се, збірається йти:
— Цю ніч я ще переночую вдома — не прихватив із собою нічого з одежини, а ночи вже холодні. Спіть спокійно — злодійщини у нас не чути.
