— Так що-ж він бреше!
— Що бреше, а пам'ятаєш, як у драмгуртку підвів з виставою?
— Так, по твоєму, то я підвів?
— Ну, от! Заведіться. Ніколи в нас без цього не обійдеться. Годі, кажу!
— Так що-ж він, хамро!..
Петра Ткаченка поривало посваритися, але він втримав себе, крутнувся, сплюнув, пішов од гурту в садок.
— Куди ти, Петре?
— Ану вас… — пішов поза школою.
— От бачте, який він.
— А ви не знаєте хіба Петра? — не зачіпайте краще його.
— Та доки ми будемо панькатись з ним? Записався в гурток, то й хай по товариському поводить себе!
— Я пропоную виключити його з гуртка, коли він не вернеться сьогодні на збори! Годі вже!
Із-за другого рогу школи вискочив Петро, радісний, схвильований, мов зовсім не той.
— Товариші!
— Що таке? — сухо спитали його.
— Знаєте, Петро Михайлович сидить уже в майстерні, а кругом нього плани, книги, всяке приладдя…
— Та ну? — Всі підвели голови.
— Слово чести. Я у вікно заглянув. Гайда в майстерню.
Схопились, як табунець горобців, і з веселим гомоном побігли.
