Петро Михайлович, учитель, приїхав з Київа пізнім потягом і прийшов до школи, як у селі вже давно спали. Але на ранок, ще тільки зійшло сонце, ввесь гурток сидів на шкільних східцях. Школа була ще замкнена. Не бігали, не бурушкались, говорили стиха. Петра Михайловича не хотіли будити, бо знали, що приїхав пізно. Дорікали Петрові Ткаченкові, що не додержав слова: умовлялися поки-що мовчати про свої заміри — він не вдержався, роздзвонив уже всім у селі.
— І завжди цей Петро…
— Такий вже задавака — може ще нічого не вийде, а він…
— Як не вийде? — мусить вийти! — рішуче промовив Петро.
— На словах — то ми всі робітники, — побачимо, як на ділі.
— А що на далі — скипів Петро.
— Що? Перший почнеш вередувати… от що.
— Хто? я? — схопився Петро.
— Та… годі, — Петра Михайловича збудите! — спиняв Матвій.
