очима встало, як марево у хмарах, велике місто, і стіною виступили-розгорнулися зелені київські гори — горді, холодні, а на горах — инші гори, стіни, мури — мережані будинки, золочені верхи, суворі й байдужі; коли внизу під горам крицею блиснули сині Дніпрові хвилі, а над ними вгорі — сади, арки, мости, монументи — бідні селючата поніміли, і серце їм занило. Крім невеличких клунків у руках, вони нічого не мали, в цей невиданий світ вступаючи. І міцно-міцно стискали вони в руках всю свою економічну базу — ворочок з сушеною локшиною та засохлу хлібину.
Свіжі, бадьорі, ніби накачані за літо насосом, ще обвіяні духом пашні і сіна — вертались кияни до міста. Той свіжий хвилюючий вітрець, що подував на них ще здалека, тепер зростав.
Раптом прокинулось громове царство: переможно заревів пароплав, розкидаючи гук по горах і просторах, суворо гриміло десь залізо, верещали дзвоники трамваїв. Здавалось, — там шумить, кипить унизу вогненне море, видимаючи вгору шумовиння до хмар. Підіймається воно до хмар грає на сонці кольорами і застигає багатоповерховими будинками тонкої архітектури, золотими банями, монументами.
У громі і блиску тоне десь далека-далека тихенька хатина Бондарів в степу, блідне заплакана Настя на воротях, розходиться в туман…
Тільки олив'яний перстень на руці у Костя зразу загорівся вогнем, чогось гріє і чогось сяє ясніше од тих золочених київських верхів.
