„Прощай, Насте, твій образ навіки… Побачу тебе в ореолі“…
Ось Вітине, коротеньке: „Не забудь київського шалапута й босяка Вітьку Барановича“.
А ось Кость: швидке, хвильоване, гаряче писання. Знаки вигуку, знаки запитаня… вихвачується як іскра слово: „навіки“…
Щирістю, молодим запалом, гарячими надіями віє Насті від цього дрібного писання і любо їй дивитись на нього тепер, не читаючи. А читати буде коли: спереду багато осінніх днів, сумних вечорів, довгих, самітних. Буде ще читати, та й не раз.
Потяг (товаровий), що в нього пощастило мандрівцям упрохатись із своїми речами, далі Дарниці не пішов. Мусіли вигружатись. Повиносили, поскладали все докупи. Що робити? Візника найняти — дорого, нести на плечах — важко, покинути найбільш важкі музейні речі — шкода. Коло них збирається гурт цікавих: „школярі, екскурсанти“. Найбільш звертає на себе увагу мамутів ріг. Розпитують хлопців, спочувають. Далі хтось із гурту:
— Здається сьогодні військові їдуть в город з матрацами, ви-б, товариші, збігали та попрохали, — може підвезуть.
…Торохтить шинованими колесами по бурку військовий віз, парою биндюгів запряжений. Мішки, скриньки — всі найтяжчі хлоп'ячі речі — на возі; за возом — креше чобітьми сільська ватага. Місто ще далеко, а вже відчувається якийсь могутній водоверть, що од нього подихає бадьорий хвилюючий вітрець. Коли-ж перед
