Усі гори зеленії,
Тільки одна гора чорна,
Тільки одна гора чорна, —
Виорала бідна вдова…
Зразу Василь і Настя спустили очі вниз, посмутились. Віті здалось, що починається якась служба: він чогось встав і знову сів.
… Виорала, зволочила,
Слізоньками примочила…
— Було ні світ, ні зоря, — клунок на плечі, цього на руки, цю за руку…
І Оксана почала розповідати про своє гірке вдовине життя з малими дітьми.
Свідки цього — Настя й Василь — тепер сиділи задумані і серйозні.
Хлопці-кияни слухали і розуміли все те, з чого в школі сміялись: і те, що Василь і Настя за-очі матір взивали „вони“, і нащо здіймали у класі з підлоги „святий хлібець…“ А чорна земля, що стільки шуму-грому збивається за неї на світі, здавалась уже їм заповітними, здавна омріяними скарбами, що не даються до рук людям… та земля, що вся од краю до краю народньою тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рішуче хитнув головою синьоокий Кирило:
— Не журися, сестро, того, що було, вже, мабуть, не буде! Почало розвиднятись, — буде день.
Загули люди:
— Хоч не ми, — діти наші, а таки зазнають чогось кращого.
Василь щось шепнув матері на вухо, Оксана кинулась:
