— Ану, діти, до хати! Всі! Перед дорогою годиться всім посидіти.
І свої, і чужі — всі пішли в хату. В хаті повно людей: всі прийшли виряджати київських гостей: і дід Маркіян, і веселий дядько Кирило, і Марина з своїм „золотом“ на руках, тепер у новій керсетці і в кольоровому очіпку, і названі Костеві батьки. Сиділи на лавках, на ослоні, стояли коло печи, попихкуючи цигарками. На столі — горілка, миски з закускою. Оксана ласкаво всіх припрошує до столу:
— Всі, всі сідайте. Зсуньтесь тісніше, всім місця хватить.
Почала частувати. Черга доходить до Віті. Вітя спустив очі вниз.
— Ні, я не п'ю. — І почервонів. Оксана не домагається.
— Цур їй, діти, не пийте. Нехай наша така доля, що як не вип'єм цієї погані, то й веселощів нам немає, ви собі підете в світ, знайдете щось краще. — Подивилась на Вітю й Настю: задивилась на дітей, блиснули сльози.
Дід Маркіян:
— Та не журися, Оксано, глянь, яких викохала, — кивнув головою на Василя та Настю.
Оксана крізь сльози:
— А поки-то їх викохала…
— Ну, вже правда: кому-кому, а що вже цій бідній Оксані довелося зазнати…
Загомоніли:
— Знає вже добре, як орати, як і сіяти.
— Така вже наша вдовина доля, — зідхнула Марина.
Оксана підняла голову й заспівала до чарки:
