з сльозами в очах. Словом ні разу не обізвалась.
Зам'ялась якось.
Спектакль з співами, з декламаціями, і, як водиться на „користь“. Про це подбала Соня. Помешкання — недобудований „хамазей“ за селом, п'єса — твір Василя на одну дію, що ставили в школі: „На баштані“. Дієвих осіб багато, на ролі без слів заохотили школярів місцевої чотирьохрічки (тих, що завжди питали: „А яка там у Київі школа?“ „А чи правда, що туди безплатно приймають селянських дітей?“ „Що там є для них помешкання, де жити?“). Головна розпорядчиця — Соня. Бігала, забувала їсти, вночі не спала. Їй було запропонували ролю — засоромилась, почервоніла, замахала руками: „Куди мені грішній“ і смутненько зідхнула. Грати вона дуже хотіла, — боялась. Посвітили лямпи. В театрі — гудуть. За сценою одягаються, гриміруються. Всі хвилюються. Василь — спокійний, як завжди. Кругом його безладдя, суперечки — він гримірує Настю з кам'яним виразом. Його підганяють, сіпають, закидають питаннями, — він ще байдужніший, ще більш спокійний. Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної дороги.
За сценою гамір — стукотять ногами. Соня стражденно:
— Починайте! та починайте, ради бога!
