Кость охолов.
— Насте, нащо це ти?
Не озираючись, швидко подалась кудись на город.
Кость почервонів, далі краска на лиці злиняла, опустив голову низько-низько.
— Пропало все…
Зранку в дворі кипіла робота. Троє сусідів в спілці з Оксаною найняли машину — треба було за день помолотити, повіяти, дати увесь лад. Працювали всі: Кость, Валя, Вітя, Василь, Настя. Безперестану гула машина, хмарою стояла курява, виростали гори соломи. Цвохали батоги, бадьоро лунали вигуки; закурені, в соломі, в остюках метушились люди, як тіні. Для Віті сьогодні — бенефіс. Без шапки, чорне, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб… — він керує машиною: сердиться, лається, як це подобає доброму машиністові. Головний машиніст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрібні тільки вказівки молодому помічникові.
— Знаю! — незадоволено одгукувався Вітя, — вченого вчити — тільки псувати.
Настя працювала за двох.
Поважна, серйозна, ні осмішки, ні жарту. Обзивалась тільки тоді, коли її питали. Проте, иноді мимоволі кидала на Вітю з боку лукавий, насмішкуватий погляд. Коли його Вітя помічав, хмурився: мені зараз, мовляв, немає часу для дурниць, в мене робота, в мене —
