І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну вставили очі. Одна затулилась рукою — пирск, друга — пирск, і, слова не сказавши, бігцем — на город! Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтримного реготу.
Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:
— Валю… І нащо… ти… сказав.
Над вечір Бондариха верталась додому. У дворі на осиковій колодці сиділа Настя з Костем. Побачивши матір, обоє розсунулись. Оксана була на селі, здибалась з матір'ю Соні, довгенько щось розмовляли. Вертаючись, осміхалась і кусала губу, проте, очі поблискували сердито. Посеред двору лежала купа сухого хворосту — підійшла, поволі уважно вибрала дубець, обломила гіллячки, похвиськала в повітрі. Спокійно до Насті:
— Насте, а йди до хати?
Настя почервоніла, стурбувалась.
— Чого, мамо?
— Іди, там побачиш! — і пішла, не озираючись, в сіни. Настя знизала плечима і швиденько пішла за матір'ю.
Довгенько не було її, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто блискала очима.
Підійшла до Костя, суворо насупила брови:
— Дай сюди перстень, КостюІ
Вигляд у неї був злий, рішучий, і Кость не насмілився змагатись — зняв з пучки перстень, оддав. Настя підійшла до бур'янів і шпурнула рукою.
