— От, я-ж казала, що так буде, — затурбувалась Оксана.
Вітя хапався за груди, за живіт, в'ється як риба.
— Ведіть його! Хай ляже.
І Вітю повели під руки, блідого, в'ялого, з потухлими очима.
Опівдні прибігли Настя з Сонею в піднесеному настрої. Бігали на город, — нема, в дворі, в пасіці, в хаті, — скрізь не видно. Стали серед двору, турбуються, Стиха, злякано:
— А що, Насте, як він щось собі заподіяв?
— Чого доброго, він шалений.
Дивляться одна на одну великими очима.
— Кого ви шукаєте, дівчата? — обізвався із клуні Валя.
— Віті не бачив?
— Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна…
— Чого? — і голос затремтів у дівчат.
— Так… хворий.
Збентежені дівчата аж зблідли:
— Що-ж таке трапилось?
— Та нічого… видужає, — чогось не хотів казати Валя.
— Чому-ж ти не кажеш?
Де-далі дівчата хвилювались дужче.
Валя подививсь уверх на засторонок, почухав голову. Далі схилився до дівчат, почервонів і зашепотів:
— Меду об'ївся, — живіт болить.
Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: угорі на снопах почувся виразний стогін од болю і одчаю.
