літетепло. Незабаром роздягся — плюснув у воду, полетіли діямантові бризки. Коло греблі біліють таємниче водяні лілії. Поплив, перевернувся горілиць. Над ним схилилось небо. Здається йому, що він лежить на одному місці, пацає ногами, а зверху пливе над ним темно-блакитна повідь. На ту воду накришив хтось мережева з блистинок, між цяцьками — срібний окрайчик — місяць. Вся ця блискуча наплинь суне кудись разом із повіддю, іскриться. Довго бовтався в воді під зорями. Додому вертався тихий, замирений. Здавалось йому, що викупався він не в воді, а в якійсь зоряній купелі. Тільки десь там на дні в нього тихо, тихо, гули, як струни, рядки його незакінченого віршу.
Ветха старенька гребелька заросла з обох боків темною сумовитою вільшиною. Вітя почув якусь тиху розмову. Над водою на прикорні вільхи — Вітя зазирив — сиділи якийсь парубок та дівчина. Торкнуло щось Вітю: послухаю. Зайшов над греблею, проліз попід насипом, сховався. Чути кожне слово, а подивитись не можна — зразу побачать. Парубок казав, що він сирота, що привик до їхньої сем'ї, як до рідної, що її полюбив він, як рідну сестру. Голос здавався знайомим. Щось бухнуло в грудях у Віті, не витерпів, висунув голову: не може бути! — Настя й Кость! Аж ноги затремтіли у Віті, не встояв на пеньку, плюснув у калюжу і помчав з-під мосту лепешником у лози. У грудях боляче рвались струни, як буря. Грузнучи в грязі по коліно, він спотикався, люто здавлював сльози і декламував:
