— Коли так, то й так: сідай, Петровичу, — дружньо промовив він, — твоє зверху.
Треба сказати, що присуд він лаштувався виконати щиро, фицав ногою, як справжній жеребець, іржав… Сміявся сам, сміялись люди. Ух! У Валі аж у грудях забилось, аж ноги затрусились, так хотілось скочити дідові на плечі і погарцювати на ньому, як на коні. Аж ось відразу пригадались йому вчорашні мрії: „це ти, мій славний, старий друже“… і сльози здавили йому горло. Сором залив обличчя, і він швидко замахав руками, подався назад.
— Бо' з ним! не хочу! Бо' з ним! — Перша образа слізьми сплила йому на очі.
— Та чого дарувати? Дід тобі не подарував, не даруй і ти йому. Викупай себе із сорому, — підбивали люди.
— Ні! ні! ні за що не сяду! — рішуче заявив Валя, ні за що на світі…
І крадькома витер сльозу. Пересміялись, поговорили. Один із селян почав перегортати книжку, роздивлявся.
— Ану, Валю, ще почитай нам що-небудь із неї.
Незабаром Валя сидів посеред гурту уважних очей, як професор між студентами. Аж вуха йому горіли. Дід сидів задоволений, аж сяяв.
Екскурсія в ліс не одбулася, розвалилась ще по дорозі.
Над-вечір Вітя ішов понад ставом. У воді уже гойдались, як золоті яблучка, перші зорі.
— Чи не скупатись? — Спробував воду, — як
