протовпишся, а воно з піддаху привселюдно реве без сорому на весь ярмарок. Та як реве! в вухах закладає, коні лякаються. Он як тепер повелося! А поспитай: що воно, — дід скоса зирнув на Валю, — так він що тобі скаже: „Радіо“, мовляв та й годі…
Валя, що сидів, сумно схилившись на руку, раптом обурився, підвів голову.
— Та що ви кажете, Маркіяне Васильовичу! тепер-же про це тільки й пишуть — і в газетах, і в журналах!
— Такого не пишуть — вигадки!
Здавалось — нахабно дивись дід. Валя знову — блись-блись! вогники в очах, аж губи зціпив. Стримував себе:
— А як докажу?
— Не докажеш, Петровичу!
У Валі спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт. Очі, як свічки, засяли. Вирішив дати останній дідові бій, генеральний, жорстокий:
— А як докажу! — схопився він із місця, аж зблід.
— Ну, та й запальний-же хлопець! — сміються люди, — не кається!
Дід Маркіян скоса, пильно зирнув на Валю:
— Буде вже того, що раз доказав.
Валя в'їдливо впився очима в діда:
— А що, злякались? Злякались?
— Чого там „злякались“, — доказуй, — побачимо.
— Парі!
Забили. Ні хвилинки не гаючись, Валя вихорем помчав од гурту.
