— Ось де він! Валя, чого-ж ти сидиш тут, — ходімо-ж з нами!
Валя скривився, чухає голову:
— Я зараз.
Постояли, підождали:
— Валя, ми-ж тебе чекаємо.
З досадою:
— Та зараз-же. Ідіть — я вас наздожену.
І полегчено зідхнув, коли ті сховались у вуличці.
А на рундуці, коло крамниці, дід Маркіян, розмахуючи руками, щось доводить людям, задирливо позираючи на Валю.
Валя прислухався і його почало знову щось непокоїти. Дід Маркіян знову, мов навмисне, плів дурниці.
— Дні тепер стали менші, чим колись були, стираються.
Не витерпів Валя, — схопився.
— Маркіяне Васильовичу, — стримано почав він, — ви людина розумна, і я вас поважаю, проте мені дивно, навіщо ви морочите людям голову тими дурницями, що сами в них не вірите: „дні стираються“, та хіба день — то це така монета, що може стиратись? То вигадали „птиці з залізним носом“, а тепер „дні стираються!“ Та нехай-би хто говорив, а то ви, людина грамотна, можна сказати, вчена.
Дід якось загадково осміхався:
— Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурниці, хай ми дурні, а от ти учений, редактор, а чи знаєш ти, що таке „клєточка“?
Дід розпочинав, очевидно, звичайний на майдані диспут.
