— О, так! — промовив задоволений дід Маркіян: — дай їм, Петровичу, сукиним синам, по яблуку.
Пішов уже рішуче, осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблі, сінце з-під яблунь вигрібає, покуштує малини, надкусить кислу сливу і лусне нею об дерево, струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться в небо, мріє. Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там звертають увагу на великі здібності діда. Минає кілька років, увіходить у славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: „дід Маркіян“. „Повезіть до діда Маркіяна“… І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий, шановний дід, приглядається до Валі: „Невже-ж це ти, мій славний, юний друже?“ Обійми, стискання: „Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, а пам'ятаєте“…
Голос за спиною:
— Сторож спить, і не бачить, що в саду злодії.
Валя кинувся. Осміхається, гризе яблуко. Настя.
Завжди, коли надходили близько до Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, по звичці, махнув рукавом під носом, чи немає там чого зайвого, озирнув свій костюм і тільки звірившись, що все в нього в порядкові, заспокоївся.
— Заходь, Насте, до куреня.
Настя підходить:
