зелення одсвічувало, як дзеркало. Почав визиратись: зіб'є кучері на голові, напустить хмарою на чоло, тряхне головою; одірватись не може: не кучері, буйна грива коня вороного. Чистий тобі Пушкін Олександер Сергієвич. У середині аж горіло, аж туман у голову бив, уже сам собою і вірш складався. „Ух, і напишу-ж!“ Пішов у поруб, що за ставком, аж спотикається на пеньки, плутається в квітках.
Пече сонце… Жовте, червоне, синє — аж ропу на сонці попуснало, пахне, гуде бджолою, джмілями. Душно — ніби сам пропахтівся квітками. Здається, пахучі краплі дрібною росою виступають на лиці й на чолі. Сів на пеньку, вмить написав придумані раніш рядки:
Поки тебе я не бачив,
Я щасливий був…
Тепер моє серце плаче…
Далі — стоп!
Вертяться на думці якісь чулі, прекрасні слова, що вивершують вірш, а вхопити їх, — ніяк не вхопить. До того й рима не дається.
Очі в небо, оливець в небо, думає: лізе таке на язик, що нікуди воно: гув, дув, чув… Гризе оливець, кусає, мучить його, ні, не пише. Повторяє по кілька разів, розганяється:
Поки тебе я не бачив,
Я щасливий був…
Тепер моє серце плаче…
А кінець: мгу-гу-гу… Не перескочить. А тут муха: то на шию, то на губу, то на щоку… Лусь собі по чолі, по губах. Поскріб голову.
