Згадав: бруд, рвоти… фе… Гидко стало. Осміють…
„Втечу в Київ. Тихенько, щоб ніхто не бачив“.
Замислився, — брала якась нудьга. Аж ось — чогось стала перед очима Настя.
Тільки пригадав її, зразу тихий, ніжний холодок закурився на його щоці. Здавалось, іще й тепер чиясь лагідна рука легенько-легесенько гладить його кучері на голові. Мов скропило живою водою. Щось пригадав, кинувся, сів: „чи я її цілував, чи вона мене?“ Крізь сором, крізь похмілля одживало в грудях тепле, радісне. Одразу сорому як не було. „Хороша, добра“… Далі феєрверками загорілись думки. Штовхнуло щось у груди, в уші вдарила кров: „От як-би я покохав її, так покохав! Не так як Кость, — навіки, до „гробової дошки“. Далі закрутилось, завертілося в голові: свідки… закс… Ще далі — новина в школі: „Чули? Вітя Баранович оженився — і знаєте на кому?“ Затремтіла радість: „ І, єй-бо, оженюсь!“ — Аж у грудях жарко стало… Трохи боліла голова, почував жарок, — фантазія працювала, аж палала. Все можна. Все легко.
На роботу цього дня Вітя нікуди не пішов. Все здавалось, — якесь сьогодні свято. Вітя сміявся з Костевих віршів, проте, в таїні заздрив йому, маючи це за великий плюс Костів. Особливо в такому ділі. Тепер йому здавалось, що він може сам написати вірш. Та ще який, куди тому Костеві! Знайшов у сіні Валин зшиток, оливець, рішуче пішов шукати зручного місця.
Спинився в садку, де маленьке вікно проти
