— Дивіться, чи десь не набили, — він задерикуватий.
— Чого це ти, Вітю?
Вітя крізь плач почав щось бурчати:
— Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота…
Дивуються, серйозно:
— Як — сирота, Вітю? адже-ж у тебе тато є?
— Є! — крізь сльози вимовив Вітя.
— І мама є?
— Є!
— Ну, так який-же ти сирота?
Вітя перестав плакати, носом чмихає.
Далі знову: затулився рукавом, як не заридає, гірко-гірко.
Всі перезирнулись:
— То що-ж таке трапилось, Вітю? Може набив хто?
За гіркими сльозами насилу вимовив Вітя:
— Як мені на осінь… у салдати…
— Ану, заждіть! — Кость швидко нахилився, нюхає:
— Еге-ге! та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки!
Всі зареготались.
Вітя був справді п'яний і п'яний люто: козирок зімнятий, у глині, сорочка розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, бліде обличчя.
Кость суворо:
— Та й де це ти так налигався, Вітю?
Вітя перестав плакати, починає щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли вести, вирвався, на моріжок упав. Хлопці — в сміх.
